«Нічні пастухи буття»

- 2 -
             вежа, покрита ґонтою, і висока,             і, знову ж таки, самотня — між             хмар, які течуть на північ, друзки             двох-трьох вибухів сонця забутого,             призабутої радості і вміння.Задля того, щоб потім довше блукалося             ґалереями, балконами, переходами             від одного місячного сяйва до             іншого.— У розкинутих, як жінка, квітучих             абрикосових галузках, що були             перш ніж ти оселився тут ізаходився тужити, на вежі, аякже.III             І ця незвична трава, така трава надвечір,коли вже поїхала остання електричка на північ,а ти тільки посміхався, передчуваючи лютебезсоння, якого не буває у трави, такої трави,такої тихої-і-лагідної, наче голос мами,що запитує, чи купив я мінеральної води,а вслід за цим надходить звістка про чиєсьсамогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець-два, хто скількиможе, хто скільки хоче, — трава така от,незвична,зелена, густа, перша іостання.IVЗапалюєш сірника, тремтячою рукою             гортаєш запилюжені, як сходи,             сторінки, здмухуєш волосинку золоту,             що впала на вбрання жони, одягненої так,             як тоді вдягалися Божі Матері,читаєш латину і не можеш ніяк             зрозуміти, чи то назви троянд,             а чи імена павуків, бо й вони             подібні до тебе, у червоній сорочці,             з лапками, підібганими             від холоду, з бульбусамиі вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,на одну менше,і гасне сірник, і рука не тремтить.VMadeleine Paris             Синя, з білою облямівкою,вчора Тома її забула,забула її, принісши вина та хліба,слухаючи про мою улюблену іграшку;             — може іграшкою стати скорпіон? —засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,де плавала ця мала жовта тварина,і як пояснити, коли навіть католики,охайні троянди целібату — і ті не маютьвірогідного висновку,стрункого й палючого,і прохолодного,             як собор, де химери, цокаючи кам'янимикігтями, перебігають вогкою підлогою,нічого не забуваючи, нічого не пам'ятаючи,вистромивши жала, заплющивши сині очі.Амінь.***

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно,ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,і світиться у ніч одним-одне вікно.Це шурхотіння слів і втомлених речей,ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,утворюють на мить дорогоцінне шкливо,в той час, коли усе, без сумніву, тече.І, може, саме так збувається «т е п е р», —
- 2 -